DataLife Engine - Softnews Media Group

2 . ВОЗРОЖДЕНИЕ

И действительно настолько интенсивно пошел процес возрождения, что уже в 1837 году (не прошло и пяти лет со времени поселения) правительство начало ощущать что-то неладное и официально стало на точку зрения временного пребывания казаков на Восточной Украине (последнее земельное приобретение казаков, Урзуфский участок, увеличил земли войска до 74.000 десятин). Н. П. Романов, не смотря на свою "любовь" к "вождю и витязю Осипу Михайловичу" Гладкому, сделал предложение о переселении казаков на Кавказ, но что-то помещало или предложение было рекомендательного характера. Вероятно, первое, т. к., запутанный кавказский узел требовал политической демонстрации славянского единства внуши Империи, да и патрулирование берегов Кавказа не было лишним. Поэтому в 1844 г. войску пожаловано войсковое простое знамя "За храбрость и усердие при переправе через Дунай российских войск в 1828 году, постоянную преданность и отличную службу" ( Выс. пр. с. ч. ). Не время было официально уничтожать последний очаг украинской хозяйственной "автономии", т.к. уже и торговлю с Западом развернули. Можно было получить негативные резонанс при дворах Европы с далеко идущими последствиями, т. к. массовая депортация коренного населения можно было бы использовать как прецедент, особенно, при наличии факта явного неповиновения со стороны вооруженных казаков, последнее было вполне возможно. И о этом, по-видимому, напомнили коственно императору. Но кто же это сделал? Кто способствовал созданию впечатления скрытой угрозы? Или все происходит само собой? Игроки только в столице? Если бы было так, то до отмены крепостного права не просуществовало бы Азовское казачье войско.

Пiд час росiйсько-турецької вiйни 1828 – 1829 рокiв росiйська армiя поповнилася новою вiйськовою одиницею – Окремим Запорозьким вiйськом. Це вiйськове з'єднання було сформоване iз козакiв та райї Задунайської Сiчi. В розпалi вiйськової компанiї близько 1000 козакiв iз сiм'ями на чолi з кошовим отаманом Й.Гладким перейшли в межi Росiйської iмперiї [7; 1]. Перехiд стався всупереч суворому наказу турецького султана негайно стати пiд знамена сiлiстрiйського пашi.

Повернення частини козакiв в такий скрутний для росiйської iмперiї час сприймався урядом як прояв патрiотизму, любовi до своєї вiтчизни. Перехiд задунайських козакiв до Росiї мав i мiжнародний резонанс, адже він дав можливiсть росiйськiй державi закрiпити свiй авторитет захисницi iнтересiв всiх християнських народiв, пригноблених Туреччиною. Щоб надати вагу поверненню i схилити iнших до такого ж кроку, в Iзмаїл прибув iмператор. Вiн повинен був вирiшити подальшу долю "невiрних" козакiв. Його рiшенням були слова: "Бог вас прощає, вiтчизна прощає i я прощаю". Тим самим цар простив запорожцям "грiхи їх предкiв" i "милостиво" дозволив оселитися в росiйськiй державi для служби царю i вiтчизнi.

Как бы подтверждая правоту Нобелевского Комитете, признавшего синусоидальность развития исключительно важным открытием современной цивилизации, в литературе последнего времени много уделяется внимания истории казачества, повторяя на новом витке зтногенетической спирали развития интерес к истокам национальной украинской культуры, который наблюдался в России и в начале 20 века, и в первой половине 18 века, и в 18 веке, и даже в 17 (лит. ист. 1-21). И это не удивительно, т.к. патриотические настроения, направленные на всестороннее обоснование украинской государственности, характерны для Формирующейся украинской элиты сегодня, а феномен запорожского казачества еще ждет серьезного осмысления.
Но что можно в данном вопросе открыть принципиально нового? Основные исторические факты известны и новые архивные находки, которые носили бы принципиально новый характер, вряд ли удастся сделать. Но не стоить спешить с выводами, да и осмыслены ли всесторенне уже известные Факты? Не замолчала ли официальная историография гипотез и перспективных направлений исследований (в свое время из чисто политический соображений). Действительно замолчали целый этап борьбы запорожского казачества за сохранение национальной украинской культуры, эффективной системы хозяйствования и т. д. и т. п. А искать нужно не во Львовской области, не в Ужгороде и даже не в Полтаве и Харькове, а в индустриальном Донбассе на территории бывшего Мариупольского уезда.

Згiдно з "Положением о ликвидации Азовского козачьего войска" вiд 11 жовтня 1865 року було покладено кiнець iснуванню одного з останнiх козацьких вiйськ на тери-торiї України. Азовське козаче вiйсько було своєрiдним явищем, в чомусь навiть унi-кальним в iсторiї України, хоч i будувалося на загальноросiйських засадах. Вже мiсце поселення та умови життя не вiдповiдали покладеним на вiйсько обов'язкам. Така особ-ливiсть Азовського вiйська лягла в основу створення мiцного козацького господарства. В той же час iснування подiбного господарства не вiдповiдало загальному напрямку урядової полiтики, i як наслiдок - лiквiдацiя Азовського козацтва.

Козаччина завжди була і залишається актуальною темою української історії. Пожвавлення інтересу до козацької проблематики в кінці 80-90-х роках минулого століття обумовлене рядом факторів. Поява на світовій арені незалежної вільної української держави підсилила прагнення українства дослідити своє коріння, спадщину попередніх поколінь, свою історію з метою чіткого усвідомлення хто ми і чого варті. Зацікавлення минувщиною, вивчення досвіду працелюбних предків дало поштовх процесу відродження народних традицій. Яскравим свідченням цьому є намагання відродити козацькі традиції.

Протягом 90-х років почали активно формуватися козацькі війська, створюватися в окремих населених пунктах сотні, курені. Справа благородна і схвальна. Однак чомусь про добрі вчинки новоявлених козаченків сьогодні мало що чути. Понадягали незрозуміло які мундири (щось посереднє між одягом спецназу, міліцейським мундиром і солдатською формою), понавішували хрести та медалі (не ними особисто отримані), поприсвоювали самі собі офіцерські звання та й взялися до справ - стали контролювати ринки, охороняти сільські лани, забезпечувати т. зв. правопорядок в населених пунктах, займатися посередницькою діяльністю в сфері бізнесу і т.д. і т.п. Залишається радіти, що для виконання цієї роботи їм ніхто не дозволив шаблюками та батогами користуватися, а лише міліцейськими кийками. От і маємо відродження козацьких традицій. Шановні козаченьки, перепрошую, але ви взялися до виконання тих функцій, від яких наші предки-козаки всіма правдами і неправдами намагалися "відхреститися". Бо що ж то за справжній козак був би, якби здійснював поліцейський нагляд над тими, кого мав захищати. Безперечно, українське козацтво за період свого існування змушене було за розпорядженнями урядової адміністрації виконувати такого роду функції. Але це був тяжкий, непопулярний і принизливий обов'язок.

Азовське козацьке військо – вагомий, але малодосліджений фактор в історії України. При тому, що до історії цього формування зверталося багато істориків, на сьогодні немає жодної комплексної праці, присвяченої Азовському війську. Одними із перших досліджень, в яких автори звертаються до історії Азовського формування, є праці А.О.Скальковського,1 Д.І.Яворницького,2 П.П.Короленка.3 Вони започаткували традицію дослідження історії Азовського війська в контексті історії південного регіону та як складової частини Кубанського козацького війська.

Тема Азовського козацтва присутня і в узагальнюючих дослідженнях кінця ХІХ – початку ХХ століття. Слід виділити праці О.Я.Єфименко,4 М.С.Грушевського,5 К.К.Абази.6

Подією в дослідженні історії Азовського козацтва стала праця Ф.А.Щербини “Історія Кубанського козацького війська”, суттєвою відмінністю7 якої є залучення значної кількості документальних матеріалів Катеринодарського крайового архіву. При всьому цьому Ф.Щербина уникає висвітлення суперечливих питань з історії війська: останніх часів існування Задунайської Січі, організації переходу задунайців до Росії. Водночас докладно висвітлюється процес становлення нової військової одиниці, поява та втілення в життя проектів організації задунайців.

9 січня 1837 року канцелярія Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора отримала через перекладача Ренійського карантину Рігана прохання мешканців 4-х аянств: Мачинського, Ісакчинського, Тульчинського та Бабадагського про прийняття їх в кількості 788 душ чоловічої та 671 душі жіночої статі в підданство російської держави. Прохачі питалися дозволу оселитися на одному з берегів Георгіївського острова, де вони зведуть храм “собственным своим иждивением” [1; 2].

Бажання колишніх підданих російської держави, які залишили свою батьківщину з різних обставин, було прийнято урядом “с живейшею готовностью”. Адже це була ще одна яскрава перемога зовнішньої політики Російської імперії. Та на підставі останніх трактатів Росії з Туреччиною поселення мирного населення на Георгіївському острові було неприпустиме. Тому мешканцям турецьких аянств було запропоновано перейти межі російської держави і приєднатися до Азовського козачого війська.

Козацтво, яке протягом кількох століть було головним форпостом у боротьбі з мусульманським світом, в умовах ХІХ століття мало майбутнє і перспективи розвитку тільки за умови “загальнодержавної користі” та строгої централізації військовим та цивільним структурам держави. В цей період козацькі формування активно залучалися до військових дій за опанування узбережжями Азовського та Чорного морів. Їм відводилася роль охоронців південного та південно-східного кордонів Російської імперії. Уряд планував за допомогою козацьких формувань сколонізувати відвойовану в ході воєнних кампаній територію і забезпечити на ній постійне, прихильне до Російської держави, населення в стратегічно важливому регіоні. В оселенні козацьких формувань на неспокійному порубіжжі уряд вбачав потрійну користь: 1) козаки, що мали вікові традиції по охороні кордонів були здатні самостійно захищати порубіжжя і самих себе від ворога; 2) у стратегічно важному регіоні козаки ставали постійним населенням, спроможним самостійно себе утримувати і забезпечувати всім необхідним для нормального функціонування і несення військової служби; 3) сконцентрувавши козацькі війська на обмеженій території, уряд позбувся осередків “бунтарства і непокори” всередині держави.

Виплекана ще в кінці ХVІІ–на початку ХVІІІ століття Петром І мрія “прорубати вікно” в Європу стала настільки привабливою, що підкріплювалася і його наступниками на російському престолі. Однак з новою силою вона відродилася за правління амбітної і властелюбивої Катерини ІІ. Тільки цього разу устремління правлячої верхівки Російської імперії сягали значно ширше. Вони прагнули не тільки навстіж “розчинити вікно” в країни Західної Європи шляхом опанування узбережжями Азовського і Чорного морів та відкриттям проток, а й поширенням політичного впливу на Балкани та країни Близького і Середнього Сходу. Для здійснення своїх намірів Росія запропонувала світу вигнати турків з Європи і відновити грецьку православну імперію. Монархом наново витвореної держави мав стати онук російської імператриці царевич Костянтин [1; 7]. Підтвердження існуванню “грецького проекту” як зовнішньополітичного курсу російської держави, знаходимо в ряді розпоряджень і листів Катерини ІІ, донесеннях і записках О.А. Безбородька, Г.О. Потьомкіна [24; 281-292, 2; 26-31,12; 72], у планах “закінчення вічної війни з турками” О.В. Суворова [3; 17-18, 25; 11-12. 250-266, 12; 72]. Піднесений імператрицею у ранг державної політики “грецький проект” мав реальне втілення у постійних війнах з Османською імперією. В ході російсько-турецької війни 1768–1774 років Росія добилася незалежності Криму від Туреччини, приєднала до своїх володінь район Азова і прилеглі до Чорного моря території між Дніпром та Північним Бугом і тим самим докорінно змінила співвідношення сил на півдні на свою користь. Із виходом на узбережжя Азовського та Чорного морів склалися сприятливі обставини для подальшої реалізації планів російського уряду перетворити Імперію у середземно-чорноморську державу.